Не знаю, як там усі, але дороги могилянців так чи інакше ведуть до Києва. І навіть влітку, серед гуркоту машин та гарячого асфальту, в столиці знайдеться приємне місце для відпочинку та розваг.

Починаємо наш дайджест місць must-visit на літній період.

1) Шоколадний будиночок

Як би не нарікали гурмани і прості шанувальники смачненького на те, що цей будиночок не їстівний, насолода від його споглядання не менша, ніж від ласування вишуканим швейцарським шоколадом. Будівля кінця 19 століття отримала таку назву завдяки апетитному, ніби виліпленому із солодощів, фасаду. Ті, хто цінують незвичайні інтер’єри та стильові мікси, будуть приємно вражені начинкою цього «кулінарного витвору». Раджу відвідати. Навіть якщо ти зараз на дієті:-)

P.S.: Ціна вхідного квитка дорівнює вартості недорогої шоколадки. За 5 грн. можна скуштувати порцію естетичної насолоди.

Дістатися: вул. Шовковична, 17. Недалеко від ст. м. Кловська.

2) Трамвай до Пущі-Водиці

Якщо рідний деканат не вважає тебе гідним 530-ти грн., а марнувати час у запиленому місті не хочеться, пропонуємо економ-варіант відпочинку. Для цього варто переглянути своє ставлення до комбінації «літо+ліс+трамвай». Уяви: ти у звичайному міському транспорті, але замість бетонних багатоповерхових джунглів – справжні дрімучі хащі, попереду сиплються урозтіч сонячні зайчики, а позаду – дві паралелі та живе оксамитове склепіння дерев. А якщо у тебе є хоча б якийсь фотоапарат, хороший настрій та трохи фантазії, матимеш змогу створити новий шедевр сучасного фотомистецтва. Не віриш, що існують машини часу? Саме так ти почнеш називати звичайнісінький трамвай після прогулянки до Пущі-Водиці, де ще збереглися дерев’яні будиночки із ажурним різьбленням, а на рідкісних перехожих здивовано поглядають статуї піонерів, яких відправили сюди на пенсію.

P.S.: За 1,5 грн. навряд чи можна купити навушники, проте квиточок на кілька годин тиші – цілком реально. Чом би й ні?

Дістатися: Трамвай №12, Контрактова пл. – Пуща-Водиця

3) Мамаєва слобода

Якщо твоїм ногам не дають спокою національні корені, а від особи протилежної статі у вишиванці починає крутитися голова, раджу завітати до «музею під відкритим небом». І хоча за площею Пирогів отримує лозину першості, за зручністю розташування та концентрацією «українськості» Мамай безперечно виграє. Кам’яний панський дім зі ставком чи біла хата-мазанка під солом’яною стріхою – ти обираєш, де поселити свою мрію. А ще неможливо оминути увагою дерев’яну церкву, створену без жодного цвяха, яку оточують кам’яні хрести із назвами куренів. Може, до якогось із них належали твої пращури? Якщо ж тобі більше до вподоби січове веселе життя, не омини майдан із гарматами й автентичний український шинок, через який лежить шлях до серця кожного козака.

P.S.: 20 грн. – вартість ковтка українського раритетного повітря. За наявності студентського квитка прогулянка століттями буде коштувати 10 грн.

Дістатися: вул. Михайла Донця, 2. Найближча станція метро – м. Шулявська.

4) Музей іграшок

Тобі вже 18, ти навчаєшся у престижному виші та читаєш розумні книжки. Вважаєш себе дорослим? Пройди перевірку на міцність у Музеї іграшок. Пухнасті ведмедики, синьоокі ляльки та пухлі пупсики порадують серце, а деякі оригінальні іграшки дійсно здивують. Нарешті ти на власні очі переконаєшся у справедливості бабусиного «а у нашому дитинстві про таке й не мріяли!», а може, по-доброму позаздриш колишньому конопатому власнику якогось незвичайного конструктора.

P.S.: Добра порада – не бери із собою більше 10 грн., адже спокуса завітати до найближчого дитячого магазину перекреслить усі аргументи совісті та здорового глузду. Вищезгадана сума – перепустка у світ дитинства.

Дістатися: Кловський узвіз, 8. Знаходиться між м. Арсенальна та м. Кловська.

Автор: Lidia Zelenska,
для “Vivat Academia!”, липень 2010

Уміле маніпулювання фактами непотрібне, достатньо лише відсікти зайве, а залишки привести до ладу подати під соусом на основі націоналізму, який останнім часом маскують під патріотизм. Смачного! На жаль, на обкладинках таких посібників немає позначки «18+», адже розраховані ці речі саме на людей з не окріплою психікою, відкритою для сприйняття будь-якої інформації, без належного життєвого досвіду та критичного ставлення до даної проблеми. А що далі? Виростає покоління, яке «запрограмоване» на певну частоту сприйняття інформації. Тож пропоную розглянути методи впливу на свідомість.

Метод 1 – «Створення бабая для дорослих». Зручний метод згуртувати людей не на основі спільного славетного минулого, пошани до власної історії, віри в цінності і т.д., а завдяки існуванню міфічного ворога, якому необхідно протистояти. Якщо ж цього ворога не існує взагалі, його можна вигадати. Шкільні підручники з історії України створюють ілюзію перманентного стану національно-визвольної боротьби. Виникає стійке враження: ця боротьба мала місце навіть в ті далекі часи, коли ще не було
• Кому боротися
• за що боротися
• з ким боротися

Схоже на дон-кіхотівську бійку з вітряками на освітянських просторах. Але все це цілком зрозуміло: маючи такий козир у рукаві, «легалізована» освітня програма не може ним знехтувати.

Метод 2 – «В усьому винні сусіди». І це не тому, що вони включили караоке о третій ночі чи затопили вашу квартиру з новим євро-ремонтом. Я маю на увазі сусідні країни. «Загарбали українські етнічні землі», «почали денаціоналізацію» (і це у 17 столітті!) – священні формули, які повторюються кожні три сторінки. Тому, хочеш-не хочеш, а ці «історичні кліше» осідають пилом на стінках черепної коробки. А далі починається воскресіння термінів із арсеналу революціоніста початку минулого століття, («зміст», «завдання» боротьби), суть яких залишається незмінною, при чому вживаються вони у контексті подій, пов’язаних із більш меркантильними міркуваннями.

Метод 3 – «Ми хороші, всі інші погані». Тут спрацьовує ефект двадцять п’ятого кадру – відкриті заяви про те, що Росія\Польша\Литва є нашим ворогом відсутні, проте напруженість у ставленні до них відчувається у міжстроковому просторі.

Але як із цим боротися? І знову нас очікує протиборство ідей. Ось дві полярні точки зору сторін, які намагаються подолати ксенофобію у палітурках.

На основі півтора десятка документів Рада Європи «рекомендує урядам держав-членів, цілком поважаючи їхній конституційний лад, ситуацію в державі або на місцевому рівні так само як і системи освіти: перейнятися принципами… рамках здійснюваних або майбутніх реформ викладання історії й підготовки викладачів історії» (Рада Європи. Комітет міністрів. Рекомендація Rec (2001) 15 “Про викладання історії у ХХІ столітті в Європі”, ухвалена Комітетом міністрів 31 жовтня 2001 року на 771-му засіданні заступників міністрів – прим.авт.). Але благими намірами вистелена дорога до пекла, а європейські рекомендації українському уряду дуже нагадують їх московських братів у часи СРСР через їхню «факультативну обов’язковість».

З іншого боку – націоналістичні «дослідження ролі та призначення історії як шкільного предмета», які просто-таки кричать про пригнобленість української історії як науки. Олександр Удод у статті «Шкільна історія у процесі творення національних ідентичностей» виокремлює шляхи вирішення проблем, пов’язаних із історичною освітою. Деякі з них такі:
1. Протистояти російським впливам на сучасну історичну науку й освіту, експансії російської літератури на український ринок.
2. Створити концепцію історичної освіти в Україні. Державний стандарт і навчальні програми не зможуть замінити концепцію.
3. Історична освіта має бути зорганізована державою, а громадськість повинна здійснювати контроль.

Але все ж таки, я вважаю, що:
По-перше, наша історія тісно пов’язана з російською, а деякі її витки навіть переплітаються з історичними подіями Російської держави, адже не можна заперечити факт більш ніж 200-літнього перебування частини українських земель у складі Росії.
По-друге, якщо концепцію освіти має створювати не держава, а певні громадяни, то в такому разі не уникнути протиріч, адже у кожного своя правда.
По-третє, ті самі свідомі громадяни, які будуть контролювати розвиток історичної освіти, створювати її канони і т.д. не можуть бути нейтральними роботами без приналежності до певної партії і власних переконань. Отже, коло замикається.

Не зважаючи на протиборство двох сил на теренах історичної освіти, мало що змінилося. Образи наших сусідів більше схожі на фотороботи недругів, а українська «мисляча еліта» шукає спільного ворога, на якого можна було б нацькувати «самосвідоме суспільство».

“Книга – це інструмент насадження мудрості” (Ян Амос Коменський), але яку мету переслідує майстер, який орудує ним? Підручники – це перш за все концентрат ідеологічного бачення власного минулого, а «для побудови держави найважливіше значення має не сила зброї й військо, а шкільний вчитель»*, – за Бісмарком.

*Більш докладно ця тема розглянута у статті Н. Яковенко «Польща та поляки в шкільних підручниках історії, або відлуння давнього й недавнього минулого».

Автор: Лідія Зеленська,

для “Vivat Academia!”, липень 2010

http://depositfiles.com/files/jjq356csi